Пряма мова - чуже мовлення, передане дослівно, з усіма граматичними, інтонаційними та стилістичними особливостями («Про здоров’я людини треба турбуватися в першу чергу», — сказав незнайомець). Пряма мова може складатися з одного слова, одного речення і з кількох речень. Пряма мова супроводжується реченням, що вказує на те, хто є мовцем та адресатом, за яких обставин вона висловлена. Таке речення називається словами автора. Слова автора можуть стояти перед прямою мовою, у середині прямої мови, після неї, а також включати в себе пряму мову.

Пряма мова і слова автора поєднуються за змістом та інтонаційно, тобто без допомоги сполучників. Інтонація слів автора завжди розповідна, а інтонація прямої мови може бути розповідною, питальною, спонукальною, окличною та неокличною.
Відповідно до місця прямої мови речення з нею можуть мати таке пунктуаційне оформлення (А, а — слова автора; П — прямамова).

А: «П».
А: «П!»
А: «П?»
«П», — а.
«П!» — а.
«П?» — а.
«П,— а,— п».
«П? — а.— П!»
«П!— а,— П».
«П,— а.— П».
Пряма мова може стояти:
1. Після слів автора:

Про Івана Франка Максим Рильський сказав: «Як не міг Леонардо да Вінчі бути тільки живописцем або тільки скульптором, так не народжений був Іван Франко на те, щоб усю силу свого розуму, темпераменту й талану спрямувати якимось одним річищем».

2. Перед словами автора:
«В умовах власної держави Довженко виріс би на світового генія», — сказав у своєму виступі на урочистому зібранні Євген Маланюк.

3. Перед словами автора і після них, отже, ніби розриватися словами автора:

«Життя мені всміхалося, — говорив Іван Франко, — а діти були тим весняним промінням, яке зігрівало моє серце».
Пряма мова може оформлятися у виді діалогу, якщо передається розмова, суперечка двох осіб, і полілогу, якщо в розмові беруть участь кілька чи багато осіб:
–Хіба це горщик?! — вихваляє гончар якійсь молодиці своє череп’я. — В ньому більше дзвону й приварку, нід в іншій голові…
–Ось Варвара, що ніч обірвала, а день доточила! — вигукує маляр і показує жіноцтву молодісіньку веселооку в стрічках Варвару, що зовсім не схожа на святу.
–Чого ж твоя Варвара в стрічках? — підозріло допитується немолода жінка.
–Бо вона ще не дожила до ваших років. Їй теж хочеться подівувати…
–Беріть, чоловіче, дешевше за кадуб.
–Ніяк не можу дешевше, — впирається статечний бондар з вусами Тараса Бульби. (Стельм.)
У драматичних творах діалоги й полілоги складають основний текст, тому там лапки й тире не ставляться, а називаються імена персонажів:
Гаральд: Щоправда, є одна у мене шана, Я пам’ятав священний заповіт Зірвать тобі з могили Іоанна Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт. Але пізнай, моя Єлизавето, Хай не сумує серце золоте: Немає квітів на труні поета. Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета: Така судьба усіх свівців чудових – Їх тернами увінчує життя…
Гаральд: Зате не в’яне цей вінок терновий, Для тебе я зірвав оце гілля І в золото оправив та рубіни.
(І. Кочерга)
Якщо немає можливості виділити ім’я чи назву дійової особи, то після них ставлять двокрапку:
Марія: Куди ви, дівчата? Галя: В бібліотеку.

Діалог — це пряма мова, що передає розмову двох осіб. Слова кожної особи, яка бере участь у розмові, називаються репліками. Слова автора супроводжують репліку, якщо не зрозуміло, кому належить пряма мова. Діалог – це різновид прямої мови, одна з форм передачі чужої мови, мови двох чи більше осіб. речення, що промовляються учасниками діалогу називаються репліками.

Розділові знаки діалогу

1. Якщо репліка діалогу починається з нового рядка, то лапки не ставляться, а перед реплікою пишеться тире (всі інші значки як при прямій мові). Наприклад:
- Грицю, Грицю, врубай дров!
- Кахи-кахи! Нездоров (Нар. тв.)
- Скажи мені, зозуленько, довго ль мені страждати?
- Ні, недовго, Марусенько (Нар. тв.)

2. Якщо репліки записуються одна за одною в рядках, то кожна репліка береться в лапки, а між репліками ставиться тире (всі інші розділові знаки при прямій мові). Наприклад: „Тоді, серце, як бралися, ці дерева садив я… Щасливий я!” – „І се, друже, з тобою щаслива” (Шевч.); „Ходімо та повечеряємо в купі з веселим гостем молодим; ходімо, доненько”. – „Який? Який се гість?” – „Із Назарета зайшов у нас підночувать” (Шевч.).

Специфіка читання оповідання зумовлена двома формами змалювання автором художньої діяльності: розповіддю і сповіддю.

Цитата – різновид прямої мови, один із способів відтворення чужої мови. Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.

У цитаті не можна нічого змінювати (навіть розділових знаків). Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками.

Розділові знаки при цитатах

1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, виділяються лапками. Інші розділові знаки ставляться так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що втілюють дух народу з найбільшою красою, силою й повнотою»,— відзначив Максим Горький.

2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «…Кожен із людей, які записують і збирають твори народної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби… передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».

3. Посилання в тексті на слова автора або джерело цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж серцями». (Р. Гамзатов)

4. Якщо цитата входить в авторський текст як частина речення, то вона у цьому випадку виділяється лапками, але пишеться з малої букви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок». (О. Г.)

5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)

6. Епіграф у лапки не береться. Вказівка на джерело або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком народний.

Непряма мова - чуже мовлення, що передається не дослівно, а зі збереженням лише основного змісту висловлювання (Дівчина замилувалася квітами і сказала, що вони чудові). У непрямій мові втрачається лексична, інтонаційна та стилістична своєрідність чужого мовлення.

До непрямої мови належать як непрямі розповідні речення, так і непрямі питання й спонукання, але знак оклику чи знак питання в кінці таких речень не ставиться: (Пор.: «Батько спитав мене: «Хочеш поїхати зі мною до Києва?» — Батько спитав мене, чи хочу я поїхати із ним до Києва).

Розділові знаки при цитатах
1. Цитати з вказівкою, кому вони належать, виділяються лапками. Інші розділові знаки ставляться так, як при прямій мові:
«Шевченко, Пушкін, Міцкевич — люди, що втілюють дух народу з найбільшою красою, силою й повнотою»,— відзначив Максим Горький.
2. Якщо цитата наводиться з пропуском, то він позначається трьома крапками:
Ще Добролюбов писав колись: «…Кожен із людей, які записують і збирають твори народної поезії, зробив би річ дуже корисну, якби… передав і всю обстановку,.. при якій вдалося йому почути цю пісню чи казку».
3. Посилання в тексті на слова автора або джерело цитати подається в дужках:
«Є межі між народами, але немає поміж серцями». (Р. Гамзатов)
4. Якщо цитата входить в авторський текст як частина речення, то вона у цьому випадку виділяється лапками, але пишеться з малої букви:
Вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок». (О. Г.)
5. При цитуванні віршів з точним збереженням рядків і строф лапки не ставляться:
Діти нудяться хатині, Нудять, нарікають: «Нащо зима та люта» – Все вони питають.
(Л. Українка)
6. Епіграф у лапки не береться. Вказівка на джерело або автора дається у наступному рядку без дужок:
Він (Т. Г. Шевченко) — поет цілком народний.