(1845)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема з елементами лірики та героїки. Іван Франко так писав про поему: «…це огниста інвектива проти темного царства…»

Тема: зображення загарбницької політики російського самодер­жавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі.

Головні ідеї твору: заклик до об’єднання зусиль народів для бороть­би проти спільного ворога — російського царату (співчуття поневоле­ним, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу).

Літературознавці про твір. У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла — царат, який «карає… що день Божий добрі ребра й серце розби­ває». Та народ безсмертний, тому царат «не вип’є живущої крові», «не скує душі живої». Як гімн нездоланності народів звучать натхненні сло­ва: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, Т. Шевченко закликає «Борітеся — поборете!», бо «за вас правда». Так забриніли в поемі виразні революційні мотиви.

Головна частина поеми — це монолог російського колонізатора, звернений до горця. Колонізатор облудно запевняє, що хліб і хату ніхто в черкеса не відбере, а його самого «не поведе… в кайданах». Загарбник обмовився, що він хотів би кинути горцеві його ж хліб, «як тій собаці». Колонізатор мріє про час, коли підкорені будуть платити податок навіть за сонце. Підступні завойовники закликають горців до «дружби» й обі­цяють, що ті від них «багато б дечого навчились!». У пориві захоплення собою загарбник вихваляється своєю культурою, християнськими чес­нотами, а насправді демонструє власне варварство. Він з гордістю по­вторює: «Усе добро… у нас!» Що ж, пригляньмося, яке то добро в росій­ських можновладців. Багатозначна фраза «од глибокої тюрми та до ви­сокого престола — усі ми в золоті і голі» свідчить, що в Росії два антаго­ністичні класи: один — у золоті, а інший — голий, у злиднях.

Що ще є в царату? «Сибір неісходима!» Цей епітет ще глибше під­креслює бездонність цієї незамкнутої тюрми…

Закінчує поему Т. Шевченко інтимним зверненням до загиблого дру­га (якому й присвятив поему), «доброго», «незабутнього» Якова де Бальмена, який загинув не за рідну Україну, а «випив з московської чаші мос­ковську отруту», отже, його вбивця — царат, а не горці (Б. Степанишин).